МИ́МРИТИ, рю, риш, недок., перех. і неперех. Говорити тихо, невиразно; бурмотіти. В однім селі був старенький піп, да мало що він тямив в писанії. Ото було як править службу, осідлає носа окулярами да й мимрить собі щось під носом (Україна.., І, 1960, 129); — Бач! плачуть, а лихо роблять! — мимрила Онися (Н.-Лев., III, 1956, 210); Зрідка окремі фрази він вимовляв голосно, інші — мимрив крізь зуби і жестикулював (Ю. Янов., І, 1958, 179); Спершись на ціпок, Беззубо мимрить [дідок] про жінок (Рильський, Поеми, 1957, 151); * Образно. Циган б’є у бубон дзвінко, Плаче скрипка, мимрить бас… (Перв., II, 1958, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 709.