МИЛЕ́НЬКИЙ, а, е. Пестл. до ми́лий. А коли б же хто звернув із шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька (Вовчок, І, 1955, 288); Дитина хоч кривенька, та батькові-матері миленька (Укр.. присл.., 1955, 126); — Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик [капітанчик] дума, коли має по мене старостів присилати (Кв.-Осн., II, 1956, 438); // у знач. ім. миле́нький, кого, ч.; миле́нька, кої, ж. Кохана людина. — Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану (Шевч., І, 1963, 10); Нащо ж людям теє знати, Де миленької ворота, Нащо ж їм теє казати, Де кохає сирота (Пісні та романси.., II, 1956, 52).

◊ Як миле́нький; Як миле́нька — неодмінно, само собою. На справу Підіпригори Герус мав свій погляд: коли насправді він чесно покаявся — випустять, як миленького (Стельмах, II, 1962, 227); Коли б це йому так вона торік сказала, почастував би черезплечником, як миленьку, а тепер біс знає, що робити з нею (Стельмах, І, 1962, 152).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 702.