Микола́я (Мико́ли) Свято́го день —

1) за церковним календарем, день Святого Миколи Чудотворця (у народі — Миколи Весняного, Мико­ли Теплого), що припадає на 9/22 травня; Весняний Микола вважав­ся днем конюхів, бо це був час першого вигону коней на пашу, це було чоловіче свято; про цей день існує кілька народних приповідок: «Прийшов Миколай — коней ви­пасай», «Юрій з теплом, а Микола з кормом», «Святий Юрій пасе ко­рів, а Миколай — коней»; Зимо­вий Микола (Миколай, за церков­ним календарем, день Святителя Миколая, що припадає на 6/19 грудня) — улюблене народне свя­то, під час якого варили пиво та запрошувати гостей; улюбленець передусім західних (зокрема й за­хідноукраїнських) дітлахів (до речі, Санта Клаус — етимологічно і є святий Миколай); як про осо­бливо шанованого в народі, про Миколу кажуть: «Микола — дру­гий після Бога заступник», «По­проси Миколу, а він скаже Спасу»; святому Миколаю у православній церкві зводиться найбільше храмів, а по четвергах присвячується особлива служба; популярною бу­ла в це свято складчина; про осо­бливу народну любов до Миколая свідчить і вислів-жарт: «Святий Миколаю, через тії молодиці не попав до раю»; з цим святом у на­роді пов’язано багато прикмет, — «який день на Миколу Зимного — такий і на Миколу Літнього», «іній на Миколу — до врожаю» (буде овес), «перші серйозні морози — на Миколая»; Зимового Миколая (у народі — Миколу Зимного), тоб­то Миколая Святителя, народ вва­жає захисником селян. Два Мико­ли: один з травою, другий з морозом (приказка); До Весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте (М. Номис); На Ми­коли та й ніколи (приказка);

2) Мико́ла (від грецьк. nike — «пе­ремога» і laos— «народ»; зменше­но-пестливі — Мико́лка, Микола́йко, Мико́лочко, Мико́ля, Мико́льцьо, Мико́лонько, Микола́йчик, Нико́лик, Никола́йко, Нико́льцьо, Ко́лько, Ко́ля) = Микола́й — українізовані християнські чоловічі імена; вжи­ваються у народних афоризмах для римування виразу: «Микола робив кола, а Микита сани, Микола їхав кіньми, а Микита псами»; ім’я оспі­ване в народній творчості: «— Чо­ловіче Миколаю, Що ти робиш, а я знаю, Що ти робиш, що ти дієш, Чом ти жита не насієш?», «Ой ко­ли б я любка мала, любка Николика, То я би ся не бояла, що зима велика»; «Моя хата при дорозі, ві­конця до сонця, Таки мені припа­дає любити Никольця… Ой не байка, моя мамцю, не байка, не байка, Що я собі полюбила хлопця Николайка». І перший велетень — Тарас, З яким і наші вищі чола, А другий — пісню ніс до нас: Великий Лисенко Микола (Т. Масенко); Колько, худорлявенький, чистенько вдягнений хлопчик з розумними оче­нятами, лопотить босими нога­ми стежкою (Григір Тютюнник);

3) Мико́ла І (1796 – 1855) — росій­ський імператор (з 1825 p.); його царювання було часом найвищого розвитку абсолютної монархії в Росії: жорстоко придушувалися національно-визвольні рухи, було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство (братство), жор­стоких репресій зазнавали пере­дові люди самодержавної Росії, зокрема й Т. Шевченко; у поемі «Сон» поет зневажливо-іронічно зображає царя, не називаючи його імені: «Неначе з барлоги Медвідь виліз. Ледве-ледве Переносить ноги. Та одутий, аж посинів, Похміл­ля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих — Всі пузаті до одного В землю провали­лись! Він вилупив баньки з лоба — І все затрусилось»; там само: «Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; А що взяли На той світ з собою?»;

4) Мико́ла II (1868 – 1918) — ос­танній російський імператор (з 1894 p.); зрікся престолу 1917 р. (під тиском Лютневої революції); царя та його сім’ю було розстріляно більшовиками.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 362-363.