МЕ́ЧЕТЬ див. ме́чет.
МЕЧЕ́ТЬ, і, ж., рідко МЕЧЕ́Т, у, ч. Молитовний дім у мусульман. Ми з Радою були у.. Філіппополі. Се дуже гарний город, в турецькому стилі побудований, з мечетями та мінаретами (Л. Укр., V, 1956, 157); Мечеті були повні туфель і людей, горів обгорткою коран, скрипіли голосами з мінаретів муедзини, схилялись на схід мулли (Ю. Янов., І, 1958, 63); Старий хаджі Бекір-Мемет-Огли, як і всі правовірні, удруге вже подався до мечету (Коцюб., І, 1955, 284).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 697.