МЕТЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок.

1. перех. і неперех. Гойдати щось або чимось (про вітер, бурю і т. ін.). Вітер сердито метляв на всі боки сухі кущі (Хор., Ковила, 1960, 3); Сафрон, метляючи полами довгого поношеного піджака, широкою розхитаною ходою поспішав на хутір (Стельмах, На.. землі, 1949, 252); Вітер шелестів житами, метляв хустиною білою на дівчині (Головко, І, 1957, 214); Буря метляла розпатланим волоссям, шпурляла в обличчя мокрим колючим снігом (Донч., III, 1956, 131); // безос. Про сильне розгойдування під час дуже швидкого руху. Ще поїзд ішов повним ходом, від якого задню теплушку метляло в боки, як чабанського батога, а вже всі були на ногах, стояли біля дверей (Ле, Ю. Кудря, 1956, 74); // чим. Ритмічно рухати із сторони в сторону; гойдати, махати. Супроти Петра примостилася на голоблях від бочки з водою білява дівчина, безжурно метляє босими ногами та, як синиця, щебече щось (Вол., Озеро.., 1959, 61); Здивовано побачив [господар], як в’ється Мурза [собака] навколо невідомого чоловіка, як метляє хвостом і скиглить від радісного хвилювання (Тулуб, Людолови, II, 1957, 254).

2. неперех., рідко. Часто міняти напрямок руху.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 690.