МЕ́СНИК, а, ч. Той, хто мстить. Грає кров у Данки з серця, До ніг пада бузовіру, І мовля з зітханням тихим: — Прийде месник — маю віру (Граб., І, 1959, 268); — Ми тут зійшлися, месники бідноти, Окривджені панами кріпаки (Мал., III, 1957, 337); * Образно. [Жірондист:] Сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю (Л. Укр., II, 1951, 179); * У порівн. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Іскра огню великого. Тліє, не вгасає, Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає (Шевч., І, 1951, 262).

Наро́дні ме́сники — партизани або повстанці, що ведуть визвольну боротьбу з загарбниками або гнобителями. Слава про бессарабського народного месника, який карав панів і піклувався долею бідних, прийшла на одеські береги, принесена рибалками з Кілії, Ізмаїла і Акермана, заробітчанами з-під Тирасполя (Смолич, V, 1959, 28); У тісному контакті з регулярними частинами при форсуванні Дніпра діяли українські партизани. У цій битві брало участь 17 тисяч народних месників (Ком. Укр., 11, 1963, 24).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 682.