МЕ́РКНУТИ і МЕ́РКТИ, кне, недок.
1. Поступово втрачати яскравість, блиск; згасати, темнішати. Сім літ Сокира божа ліс стинала, і пожарище не вгасало. І мерк за димом божий світ (Шевч., II, 1953, 59); Близько грудня се творилось, Кругом пітьмою все крилось; Меркло вугілля в печі (Граб., І, 1959, 461); Ляля зриває хустку з голови, зводить угору обличчя, дивиться в небо. В ньому меркнуть, гаснуть зорі (Цюпа, На крилах.., 1961, 212); * Образно. Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає (Фр., XI, 1952, 35); // безос. Темніти. Я підводжу голову і застигаю. Світло ліхтарів спадає. Меркне. Вечірні вулиці кудись зникають (Мик., II, 1957, 67); // Тьмяніти (про очі, погляд). Скрізь дивляться тії очі, Що меркнуть від муки, Скрізь, усюди потомлені Простягають руки (Вовчок, І, 1955, 349).
2. перен. Втрачати силу; послаблюватися. Кучерява, збита в ковтуни, голівка давно не бачила гребеня, проте незвичайна врода дівчинки нітрохи не меркла від такої оправи (Вільде, Сестри.., 1958, 517); Пам’ять меркне, думки зникають… (Мирний, III, 1954, 198); // Втрачати значення, важливість. Все меркло порівняно з матір’ю, згорьованою, змарнілою, наймилішою, найкращою за всіх… (Гончар, І, 1959, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 678.