МЕ́ЛЬНИК, а, ч. Власник млина або той, хто працює в млині; мірошник. У перетику ходила По оріхи, Мірошника полюбила Для потіхи. Мельник меле, шеретує, Обернеться, поцілує Для потіхи (Шевч., II, 1953, 140); Мені снилось: я мельник в старому млині… Уночі затихають колеса (Рильський, І, 1960, 137).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 671.

Ме́льник, ка, м. Мельникъ. Ой мельнику, мельниченьку, змели мені пшениченьку. Чуб. Ме́льника піти. Полетѣть кувыркомъ. Я його як ударила (гуся), так воно мельника й пішло. Ромен. у. Ум. Ме́льничок, мельниче́нько.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 416.

ме́льник (зменшено-пестливі — ме́льничок, мельниче́нько) =міро́шник = млина́р — той, хто володіє млином або працює в ньому; по­важане в народі заняття, відповід­но поціноване («Який мельник, такий млин, який батько, такий син»); виступає об’єктом жарту («Мельнику не родить, а води но­сить», «Кому що, а мельнику ві­тер», «І не мірошникує, а голова борошном припала»), іронії («Мель­ник до готової муки», «До муки-то мельник, а до праці — «хворі, брат­ця»), об’єктом порівняння («Ко­ристуйся, як мельник, путнім віт­ром», «Наше діло мірошницьке: покрутив та й сів»); споконвіку ві­рили, що мельник має багато кло­поту з нечистою силою, яка меш­кає в млині, тому він мусить знати всілякі відворотні закляття; диявол любить греблі рвати і тим докучати мірошникові водяного млина й людям (звідси той, хто греблі рве); взагалі вода й ліс населені всіля­кою темною силою, тому мельник та його млин, що знаходився за­звичай у затишних таємничих місцях, завжди були об’єктами народ­них переказів і легенд. Ой мельни­ку, мельниченьку, змели мені пшениченьку (П. Чубинський); Мірошник мав хороший млин (Л. Глібов); Який млинар, такий млин (прислів’я).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 360.