МЕЛО́ДІЯ, ї, ж.

1. Художньо усвідомлена логічна послідовність музичних звуків, організованих ритмічно і ладово-інтонаційно. Ніжна, тиха, кристально чиста мелодія почулася ніби здалека, як світлий спомин з глибини душі (Л. Укр., III, 1952, 590); З вікон уже полилась задьориста мелодія польки, замигтіли тіні танцюристів (Шовк., Інженери, 1956, 453).

2. Наспівне співзвуччя. Поряд із наголосами й паузами найважливіше значення для виявлення точного смислу сказаного має мелодія інтонацій (Худ. чит.., 1955, 115); Весняний гук іде в народі, Що рідну землю засіва… Ой скільки тонів і мелодій! Ой що ж то будуть за жнива! (Рильський, II, 1960, 262); * Образно. Згори вторувала тій мелодії барв безладна гармонія мідяних дзвоників отари, що паслась по горах (Коцюб., І, 1955, 184).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 670.