МАЦАПУ́РА, и, ч. і ж., лайл. Неохайна або незграбна людина. [Xівря:] Це біжу до шинку по свого мацапуру: як попхався ще зранку, та й досі куликає! (Кроп., І, 1958, 522); — Семінаристом я був у духовній. Дивиться Петро. Така мацапура, семінаристом він був! (Тесл., З книги життя, 1949, 149); Обірвавши сміх, Леся рішуче зробила кілька кроків до хлопців: — А прибирати в кімнаті хто буде? Кажіть, замазури-мацапури! (Коп., Подарунок, 1956, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 656.