МА́РИТИ, рю, риш, недок.
1. без додатка, про кого — що, з інфін., а також із спол. що, щоб, як. Те саме, що мрі́яти. Ти казав: — Ой, як хочу туди! Сонце над золотим степом… У садку хутірець… Дівчина моя хороша… Удвох сиділи й марили… (Головко, І, 1957, 60); Олеся вже марила, як то вона буде їздити на баскому, гусарському коні, а Казанцев її вчитиме (Н.-Лев., III, 1956, 137); Виїздячи з дому, я собі марив, що зможу запросити Вас до своєї хати на місяць (Коцюб., III, 1956, 414); Петро сидів тихо, не рушався, бо був переконаний, що Гриць марить про щастя (Март., Тв., 1954, 84); І я і він — ми маримо про дівчину одну (Перв., II, 1948, 63); Як часто марили з Іваном вони у Січ удвох тікать! (Сос., І, 1957, 348); Живу, пишу не для хвали, Та марю, щоб пісні могли Мій день печальний пережити (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 62); // ким, чим. Весь час думати й говорити про когось, щось. Він ходив сумний, як нічка: Все вона не йшла з ума; Нею марив, їй у вічка Приглядався крадькома (Граб., І, 1959, 346); Він уже марив тою дорогою, уявляв собі ті незнані далекі села (Цюпа, Назустріч.., 1958, 398).
◊ Ма́рити себе́ ким — уявляти себе в мріях кимось. Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї (Вас., І, 1959, 263).
2. Безладно, безтямно говорити в гарячці або уві сні. Потім, почав [пілот] марити, слова мішалися з стогоном, у грудях його все зловісніше булькало, хрипіло (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 124); Іноді хвора впадала в забуття, ніби засинала, тоді вона марила (Коп., Сусіди, 1955, 17).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 627.