ЛІНЬ¹, і, ж.

1. Те саме, що лі́нощі. — Який молодий [Сава], а він перехитрить вам хоч би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене (Коб., ІІ,1956, 22); Лінь тікає діла, Як сонечка тьма; Лінь — се одур тіла; Одур — лінь ума (Граб., І, 1959, 567); Труд найбільше шануй. Всі пороки з безділля і ліні (Криж., Під зорями.., 1950, 27); Ірися щебетала: — Сидиш без діла і клюєш? Чи се на тебе лінь напала? (Котл., І, 1952, 214).

2. у знач. присудк. сл., з інфін., розм. Не хочеться, нема бажання. Спати хочеться, а лягати лінь (Вас., І, 1959, 259); Зупиняється кінь. Понокав Іван: — Що, вже їхати лінь? (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 149).

ЛІНЬ², я́, ч. Дуже міцний, тонкий канат, який звичайно вживається як корабельна снасть. З буксира кинули тонкий лінь (Ю. Янов., II, 1954, 94).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 519.