ЛЯ́ХИ, ів, мн. (одн. лях, а, ч.; ля́шка, и, ж.), іст. Поляки. Отож у клечальну неділю їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі. Вони ляхи були (Шевч., II, 1953,64); [Перун:] От чим він видумав лякати! Страхи не ляхи, пане начальнику! (Фр., IX, 1952, 395); Поміж деревами скрізь появилися ляхи з шаблями й списами (Довж., І, 1958, 264); Прощай, коханий ляше-друже! Час розіслатись настає (Граб., І, 1959, 158); Музику послухаю. Там є одна стара ляшка, що дуже гарно грає з Шопена (Коцюб., III, 1956, 193).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 582.

ля́хи (зменшено-іронічне — ляше́ньки) —

1) стара народна назва поляків; ля́шва — зневажливо про поляків;

2) лях — також синонім до табуйованого наймення чорт; оче­видно, пов’язано з часами політично­го протистояння українців і поляків, що не раз бувало в історії відносин двох сусідніх народів; перенесена на­зва пояснюється також зовнішнім виглядом уявлюваного чорта, — убирається, як пан (пан-лях).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 346.