ЛЮ́ТО. Присл. до лю́тий¹. Клацають люто зубами вовки (С. Ол., Вибр., 1959, 174); Танки рвались до Пруту, Бились воїни люто (Криж., Під зорями.., 1950, 61); Похмурий член комісії з мішками під очима люто ненавидів благообразного дідка (Тют., Вир, 1964, 561); Хазяїн.. люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 66); Дощ люто сік йому обличчя, груди, та він нічого не чув (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 27); Хлопець так захопився, що вже нічого не чув і не помічав навколо. Працював люто, наполегливо (Коз., Гарячі руки, 1960, 65).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 574.

Лю́то нар. Свирѣпо, жестоко, люто, звѣрски. Люто помордовано! — О злая доле! за що ти мене так люто караєш? Стор. II. 269.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 390.