ЛЮ́ЛІ, ЛЮ́ЛІ-ЛЮ́ЛІ, виг. Уживається як приспів у колискових піснях. Ой люлі, люлі, моя дитино, Вдень і вночі (Шевч., II, 1953, 134); Люлі, люлі, люлі, прилетіли гулі (Забіла, Одна сім’я, 1950, 71); * Образно. А я у гай ходила по квітку ось яку! А там дерева — люлі. І все отак зозулі: ку-ку! (Тич., І, 1957, 36); // кому і без додатка. Уживається як побажання приємного сну (звичайно дитині). Люлі дитиноньці, Коліньці люлі… (Сос., І, 1957, 75); Тиха казка та рученька біла, Люлі-люлі, шовкова трава (Мал., Звенигора, 1959, 148).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 572.

лю́лі = лю́лечки = лю́леньки-лю́­лі — уживається як традиційний приспів у колискових піснях. А-а, а-а, люлечки, Шовковії вервечки Мати посукала, Щоб дитина спала (колискова); Ой люлі-люлі, моя ди­тино, Вдень і вночі (Т. Шевченко); Ой ну люлі, люлі! Чужим дітям дулі, а нашому калачі, щоб спав і вдень, і вночі (А. Метлинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 345.