ЛЮ́ЛЬКА¹, и, ж. Приладдя для куріння, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну. Мені з жінкою не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться! (Сто пісень.., 1946, 223); Сів [москаль] на окопі та й почав насипати тютюну в люльку (Н.-Лев., І, 1956, 71); Вихопив жаринку з багаття Лесь Якубенко і пальцем затовк її в люльку (Стельмах, І, 1962, 504); * У порівн. На другому кінці столу вже підводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з міцним гранчастим келешком у руці (Гончар, Тронка, 1963, 142); // Таке приладдя з запаленим тютюном, що димить. Лежить [Опанас] у садку під грушею, люльку пихкає (Вовчок, І, 1955, 23); Синій димок од люльки тонесенькою спіраллю розправляється і знову звивається вгорі в маленьку сіро-голубу хмарку (Кол., На фронті.., 1959, 30).

Лю́лька ми́ру див. мир¹; Смокта́ти лю́льку див. смокта́ти; Тягти́ лю́льку див. тягти́.

ЛЮ́ЛЬКА², и, ж.

1. Те саме, що коли́ска 1. Ще лихо в люльці б собі спало (Шевч., II, 1953, 443); Все світле, святе — нам кохати. Не в люльці його колихати, а в спільній роботі (Тич., До молоді.., 1959, 24).

2. Висячий поміст з бортами для піднімання інструменту, матеріалів, а також для праці вгорі. Люлька для піднімання людей повинна бути так збудована, щоб виключалась можливість падіння з неї людей або матеріалів (Сіль. лінії електропередачі, 1956, 137).

3. Те саме, що коля́ска 2. Їхали по двоє [в мотоциклі], один — за рулем, другий — у люльці (Тют., Вир, 1964, 399).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 572.

Лю́лька, ки, ж.

1) Курительная трубка. Вас. 148. Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не варт і собаки. Ном. № 12600. У гуцуловъ части трубки называются: вершок, въ который набивается табакъ, сподок — въ него затыкается чубук; они дѣлаются каждый отдѣльно и скрѣпляются чо́пиком; надъ вершком находится накривка или шишка (крышка), которая къ вершку прикрѣплена кочергою — треугольною металлическою пластинкою, въ которой крышка поворачивается на чопу; металлическія украшеніи крышки (завитки) наз. кучерями: сподо́к украшается гре́бінем, а гдѣ послѣдняго нѣтъ, тамъ для крѣпости соединяетъ сподо́к съ вершко́м проволочная плетінка; та часть чубука, которая берется въ ротъ, наз. пищок. Шух. I. 276, 277.

2) Родъ писанки. КС. 1891. VI. 379. Ум. Люлечка. Козак сердега люлечку потягає. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 389.

лю́лька (зменшено-пестливе — лю́лечка) —

1) приладдя для палін­ня, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну; невід’ємний атрибут зовнішнього образу козака, а також заядлого курця, про якого кажуть: «Добрий курець має люльку, кресало і тю­тюнець»; об’єкт гумору: «Люлька не куриться, мабуть, дівчина жу­риться», «Люльки шукає, люлька в зубах», «Покуримо люльки, щоб дома не журилися»; паління роз­раджує чоловіка, відволікаючи від щоденних турбот, тому кажуть: «Покуримо люльки та забудемо думки»; була предметом гордості і символом козацької честі: люлька зробилася необхідним атрибутом козацької «ясної зброї». Без люль­ки, як без жінки (М. Номис); Мені з жінкою не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі знадобиться (пісня); Козак сердега люлечку по­тягає (пісня); Чоловікам усе во­ленька: за люлечку та за шапочку — До корчми на розмовочку (пісня);

2) колиска. Це лихо в люльці собі б спаю (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 345.