ЛЮБКО́, а́, ч., розм. Коханий хлопець або чоловік. На вигоні прощалася Горпина зі своїм любком (Фр., І, 1955, 66); Коханням п’яне йде дівча стрічати любка (У. Кравч., Вибр., 1958, 138).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 563.

Любко́, ка, м. Милый, любовникъ. Котра мого любка любить. Гол. III. 453. Не велика поточина луги ізмулила; хвалилася ледачина: любка вітлюбила; так би она дочекала світа біленького, чи в’на буде обнімати мого миленького. Гол. II. 427. Ум. Любонько. Ой Романе, Романоньку, що ж тя болить, мій любоньку? Гол. І. 158.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 386.

любко́ = лю́бчик (ж. лю́бка; пест­ливі народнопоетичні — лю́бочка, лю́бонька) — кохана людина, коха­ний, протилежне нелюб; до не­вірного звернені іронічні закли­кання: «Любку мій солодкий, бо­дай ти вік короткий!», «Любчику мій солоденький, бодай тобі вік коротенький!». Ішов любко попри хату — відкрила-м віконце (коло­мийка); Коханням п’яне йде дівча стрічати любка (У. Кравченко); Впадаю коло любки: «Ти не бійся! Та не журися! Та ти ж моє серденько!» (Марко Вовчок); Ой Романе, Романоньку, що ж тя болить, мій любоньку? (Я. Головацький); Ожени­ся, мій синочку, візьми собі любку, цілуй її, милуй її, як голуб голубку (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 345.