ЛЮБИ́ТИ, люблю́, лю́биш; мн. лю́блять; недок., перех.
1. Відчувати глибоку відданість, прив’язаність до кого-, чого-небудь. Як я люблю тебе, мій рідний краю, Як я люблю красу твою, твій люд (Фр., XIII, 1954, 324); Шевченко палко любив свій народ, він любив усе краще, що є в народах світу (Корн., Разом із життям, 1950, 104); Люблять свою ланкову жінки за слово тверде, за веселу вдачу й надійну дружбу (Шиян, Переможці, 1950, 209); * Образно. Мати повивала Мене малого і вночі На свічку богу заробляла; ..Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину… (Шевч., II, 1953, 110); // Відчувати сердечну прихильність до родинно близьких осіб (дітей, матері тощо). — Мати любила мене — душі не чула (Мирний, III, 1954, 162); Зразу ж після весілля і виїхали б з Людмилою у Київ до її старезної бабуні.., що дуже любила єдину свою онуку (Головко, II, 1957, 487); * Образно. Сонце тут світить, не вам кажучи, як мачушине серце любить (Вовчок, І, 1955, 386).
2. Почувати, виявляти глибоку сердечну прихильність до особи іншої статі; кохати (у 1 знач.). Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила (Котл., І, 1952, 86); Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам (Н.-Лев., II, 1956, 249); Я почуваю, що люблю її, як і тоді, дванадцять років тому (Сміл., Сад, 1952, 74); // звичайно без додатка. Бути закоханим. Сиділа [дівчина] до самої ночі перед вікном і втирала Заплакані очі, Бо й вона таки любила; І страх як любила! (Шевч., II, 1953, 157); Вміє розставатись той, хто вмів любить (Рильський, І, 1960, 129); // розм. Бути в інтимних стосунках з особою іншої статі. Буржуа і кардинал Справляють свій останній бал.. Їм тільки б жити в пишних залах, Жінок любити, пить, гулять (Сос., І, 1957, 461).
3. також з інфін. Мати інтерес, потяг до чого-небудь. Всі вони позвикали робить влітку на полі, на вольному повітрі; всі любили хліборобство (Н.-Лев., II, 1956, 214); Терентій любить пісню і сам уміє з душею співати (Стельмах, І, 1962, 48); Він любив завод і знав його досконало, до найменших деталей (Собко, Біле полум’я, 1952, 100); — Я страшенно люблю читати, — казав я, — різні книжки (Ю. Янов., II, 1958, 70); // Високо цінувати що-небудь, надавати перевагу чомусь. Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! (Шевч., II, 1953, 199); Світлий народе, в блакить ти прокладаєш путі… Як же мені не любить руки твої золоті! (Сос., Близька далина, 1960, 7); Я поспішаю на роботу… Я день люблю, бо день — це труд (Руд., Поезії, 1949, 106); // з інфін., з додатком і без нього. Відчувати задоволення від чого-небудь. — Не кажіть, мені про те [найми], не люблю. Я й в мислі не мав такого (Коцюб., II, 1955, 17); [Платон:] Я люблю складні операції. Хірург мусить бути озброєним (Корн., І, 1955, 98); Люблю, коли в вікно розкрите шумлять безжурно дерева (Сос., II, 1958, 143); Він не любив, щоб хтось був свідком його хвилювань (Баш, Вибр., 1948, 121); // з інфін. і з додатком. Мати нахил, пристрасть до чого-небудь. Горпина не їла — вона змалку не любила молочної каші (Мирний, І, 1954, 291); Сагайда, любить — заради розваги — всією п’ятірнею проводити Маковейчикові од лоба до підборіддя (Гончар, III, 1959, 55).
4. також із спол. щоб. Потребувати якихось умов як найсприятливіших для існування, росту тощо (про рослини, тварин). Виноград любить, щоб коло нього ходити (Коцюб., І, 1955, 191); Колгоспна пшениця машину любить (Укр.. присл.., 1955, 365); Крім добрив, картопля любить, щоб земля була пухка, без бур’янів (Рад. Укр., 4.І 1963, 2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 562.