ЛЮБЕ́НЬКО.

1. Присл. до любе́нький. Скажи ж [Олеся] мені правду, словечко вірненьке, Чи коли привернешся до мене любенько? (Пісні та романси.., II, 1956, 260); Привіз мене чоловік на своє господарство.. Як-то жили ми любенько! (Вовчок, І, 1955, 4); — Куди ж ти поспішаєшся? Чи, то ж не вільно нам і тепер любенько побалакати? (Л. Янов., І, 1959, 333).

2. Те саме, що гарне́нько. Проти сонечка Жаб тих ярчак На березі грівся любенько (Манж., Тв., 1955, 256); // у знач. присудк. сл. Як же то на ній усе чепурненько, любенько.. — як на картинці (Кв.-Осн., II, 1956, 320).

3. розм. Те саме, що любі́сінько. Дивувались довго люди, Де вона сховалась,.. А вона вночі любенько В Вілії втопилась (Шевч., II, 1953, 159).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 561.