ЛУНКИ́Й, а́, е́.

1. Який голосно і чітко звучить; дзвінкий. Вдалині гримнув рушничний постріл.. Лункий звук перевернув щось у думках старого (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 128); // Здатний голосно звучати. Грають оркестри лункі (Тич., І, 1957, 73); Це ж новочасні миру голуби — Оці лункі, стрімкі аероплани (Рильський, III, 1961, 223); * Образно. В глибині життя народного можна почути лункі кроки слави поета, які не згаснуть ніколи, як ніколи не перестане жить народ (Чаб., Шляхами.., 1961, 9).

2. Який добре відбиває, посилює звук, має сильний резонанс. Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни (Вас., І, 1959, 245); Павло стукає у двері помаленьку, а вони вже гудуть у лунких сінях, мов порожня діжка (Кучер, Прощай.., 1957, 131); Небо було чисте, зоряне, ніч тиха, а повітря таке прозоре й лунке, що кожен звук, кожен рип снігу під чобітьми відлунював десь аж по той бік широкого ставу (Козл., Блискавка, 1962, 285).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 555.