ЛУ́КА, и, ж. Рівна місцевість, вкрита трав’янистою рослинністю, що розвивається протягом усього вегетаційного періоду. Степ без краю; зелені та м’які луки понад річкою; темні луги з дібровами (Вовчок, І, 1955, 169); На луках зеленою щіткою пнулася догори трава (Чорн., Визвол. земля, 1959, 40).

ЛУКА́, и́, ж.

1. Вигин переднього або заднього краю сідла. Він на луку в сідлі упирає — До Києва на вороному коні скакає (Мирний, V, 1955, 273); Підвівшись на стременах, він сідає на задню луку свого розгойданого сідла й дає коневі волю (Мик., II, 1957, 54).

2. Дугоподібний вигин русла річки або берега річки, моря. Ріка Буг, що вигиналася тут лукою, оперізувала гору і все старе місто з трьох боків (Кач., Вибр., 1947, 277); Кривою козацькою шаблею сяяла лука ріки (Перв., Невигадане життя, 1958, 158).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 553.

Лука́, ки, ж.

1) Лугъ поемный. Вас. 206. Ой на луці, на луці, на зеленій травиці. Н. п. А за горами розіслалась широкими подолами зелена лука. Левиц. І. 93.

2) Крутой изгибъ рѣки, образующій мысъ. Харьк. у. Ум. Лучна, лучейка, лученька, лучечка. Взяв він ей за ручейку, повів він ей на лучейку. Гол. I. 172.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 380.