ЛУ́ДА, и, ж.
1. Те саме, що полу́да. День у день обсіювало сонце своїм золотисто-червоним світлом поверхню [снігу], викликувало луду (Коб., II, 1956, 17); Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте лу́ду (Шевч., І, 1951, 266).
◊ Зня́ти лу́ду [з оче́й] — те саме, що Зня́ти полу́ду [з оче́й] (див. полу́да). Нещадні слова вдови зняли луду з його очей (Фр., XVI, 1955, 77).
2. діал. Омана, брехня. Наші партії, се свого роду, оптична луда, котра обом сторонам показує різниці, котрих у дійсності майже зовсім нема (Фр., XVI, 1955, 27); Усюди обман, скрізь брехня — усе, чим жив, для чого працював, на що надіявся, в одній хвилині лудою стало (Круш., Буденний хліб.., 1960, 248).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 552.