ЛО́ВКО, розм.
1. Присл. до ло́вкий. [Василь:] Ну й дівчина ж! Як вона ловко співа, та як тонко та голосно (Кроп., II, 1958, 116); Ловко й вправно орудує лопатою Грицько Погребняк, ніби земля сама слухається його (Собко, Нам спокій.., 1959, 154); Мені навіть подобається, як він ловко нас обкрутив (Ю. Янов., II, 1958, 129).
2. у знач. присудк. сл. Уживається для вираження почуття приємності, задоволення, яке відчуває хто-небудь. — Ух! — голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. — Ось ходіть-но сюди — ловко, аж дух забиває! (Вас., І, 1959, 160); — Як ловко! — стиха вигукнула Вутанька, чуючи, як тануть сніжинки на її розпашілих щоках, на віях (Гончар, II, 1959, 181).
◊ Ло́вко кому в чому — до лиця. Кажуть, мені ловко в тій хустині, Хлопцю я сподобатися хочу (Забашта, Квіт., 1960, 135).
3. у знач. присудк. сл. Означає схвалення чого-небудь або несхвалення, з відтінком іронії. Пішли [хлопці] грабувати пошту, а поліція знала про все і всіх накрила.. Ловко!.. (Коцюб., II, 1955, 243).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 539.