ЛО́ВКИЙ, а, е, розм.
1. Те саме, що га́рний 1, 2. [Іван:] Як одягнусь, то-то з мене й козарлюга буде, та й ловкий же! (Кроп., І, 1958, 98); — Ой, яка ж то сорочка ловка! — похвалила Настя шитво (Цюпа, Назустріч.., 1958, 89); [Xимка:] Іч, яку ловку та голосну [пісню] зачали! А нуте ще (Мирний, V, 1955, 229); [Кіндрат Антонович:] Ловка буде з нього [клена] соха в кошару (Кроп., II, 1958, 307).
2. Який відзначається спритністю. Пес був ловкий, скочив змієві на плечі, чотири голови йому відкусив і дитину взяв (Калин, Закарп. казки, 1955, 165); За обідом батько почав розказувати.. про якогось ловкого мошенника, злодія (Григ., Вибр., 1959, 441).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 539.