ЛИ́ЦА́РСЬКИЙ, а, е.

1. іст. Стос. до лицаря. У дитячі любі роки, Коли так душа бажала Надзвичайного, дивного, Я любила вік лицарський (Л. Укр., І, 1951, 152); — Благослови, мати, дітей своїх! — сказав Бульба.. — Моли бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили честь лицарську (Довж., І, 1958, 225); Страхиня над’їхав, — грізним словом визиває турчина на лицарський герць (Фр., XVI, 1955, 16).

2. перен. Вихований і підкреслено чемний; благородний (у 1 знач.). [Ялина:] Прости ж мене за те, що горе тобі причинила і чесній лицарській душі твоїй несамохіть уразу тяжкую зробила (К.-Карий, II, 1960, 94); На кожний лист вона уперто допоминалась одповіді, довгої, палкої, повної неземних почувань і лицарського духу (Коцюб., І, 1955, 406).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 499.

Лица́рський, а, е. Рыцарскій. Сьогодня достане один з нас лицарської слави, а другий лицарської смерти. К. ЧР. 159. Такий же то виріс козак з його хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв лицарських. МВ. ІІ. 59.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 365.