ЛИХОСЛО́ВИТИ, влю, виш; мн. лихосло́влять; недок.
1. неперех. Вживати грубі, дошкульні слова і вирази щодо кого-небудь. Олеся заговорила, неначе воскресла: пригадала Вільшаницю, варенуху-ведмедя, лихословила й сміялась з Онисі (Н.-Лев., III, 1956, 153); — Він не хоче, щоб до нього ходили з обшуками, ..щоб про нього.. лихословили газети!.. (Кол., Терен.., 1959, 295).
2. неперех. Уживати лайливі, соромітні слова. Лаявся він бридко, сороміцьки, люто. Спершу лихословив на адресу Сагайдака, а потім накинувся на Юрка (Добр., Тече річка.., 1961, 138).
3. перех. Лаяти, ображати кого-небудь. [Маруся:] Кинув на посміх людям!.. Ще й лихословиш мене та гордуєш перед усіма, що звів з ума! (Кроп., І, 1958, 98); Хома із своїми підводами бився в загальній тісняві, лихословив усіх, ліз через голови наперед (Гончар, І, 1954, 324).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 499.