ЛЕГКОВА́ЖИТИ, жу, жиш, недок.
1. перех. Ставитися легковажно до кого-, чого-небудь. [Монтаньяр:] Невже ти так свій розум легковажиш, талан свій зневажаєш, всім відомий..? (Л. Укр., II, 1951, 175); — То ти легковажиш мої слова, сину? — спитала [мати] і глянула на мене з жалісливим докором (Коб., III, 1956, 32).
2. неперех. Бути легковажним. — Раджу вам добре обміркувати все і не легковажити в розмові зі мною. Це справа серйозна (Кол., Терен.., 1959, 260); Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити (Кач., Вибр., 1947, 218); Не легковажили вони — Марійка із Петром, як в незабутню ніч весни на мості за селом призналися у почуттях (Гонч., Вибр., 1959, 308); // ким, чим. Не зважати на кого-, що-небудь, не берегти когось, щось. Антонович суворо засуджував тих офіцерів, які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою або підлеглими (Гончар, І, 1954, 258).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 464.