ЛА́ЗЯЧИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. теп. ч. до ла́зити 1.

2. у знач. прикм. Який має здатність лазити (у 1 знач.). Вони [змії] не задушують свою здобич перед заковтуванням, як це роблять мідянки.. та лазячі вужі.., а ковтають її живою (Визначник земноводних.., 1955, 116).

3. у знач. прикм. Який має пристосування для закріплення на чому-небудь (звичайно про рослину, птаха). Для озеленення альтанок, паркових кіосків, огорож, павільйонів, стін будинків використовують виткі й лазячі декоративні рослини (Колг. енц., II, 1956, 443).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 437.