КІ́РКА, и, ж.

1. Верхній затверділий шар чого-небудь; кора (у 2 знач.). Мчить олень, але провалюється під ним блискуча кірка — і грузне він у глибокому снігу (Тулуб, Людолови, І, 1957, 356); Щоб виміряти температуру розтопленої лави, вчені стрибнули на застиглу кірку лави і, пливучи на ній, робили спостереження (Наука.., 6, 1958, 57).

2. Зменш. до кора́ 1. Первинна покривна тканина з ростом та розвитком рослин замінюється вторинною — корком, а ще пізніше кіркою (Практ. з анат. рослин, 1955, 56).

3. діал. Кориця (у 2 знач.). Триста років тому в Європу було завезено кірку хінного дерева (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 168.

Кірка, ки, ж. Ум. отъ кора.

1) Кожица, корка плодовъ. На запіканку корінькову купив кубеби, калгану… і свіжу кірку із лимон. Мкр. Г. 69.

2) Сандалъ. Крашанки галунють, а тоді варють у кірці. Конст. у.

3) Подборъ, каблукъ. Убере було мене дядина, в дрібушки поплете, стьонжки до кірок попустить. Г. Барв. (О. 1861. VI. 19).

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 245.