КІПТЯ́ГА́, я́ги́, ж., розм. Те саме, що ку́рява. Гладкі та високі коні важко гупали своїми копитами об суху землю, здіймаючи кіптягу угору (Мирний, III, 1954, 256); Кіптяга така, що й світу не видно (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 168.

Кіптяга, ги́, ж. Пыль. Кіптягу збили діти у хаті. Кіптяга така, що й світу не видко. Черк. у. Збив таку кептягу коло землянки. Мир. ХРВ. 83.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 245.