КУ́ЧЕРИКИ, ів, мн. (одн. ку́черик, а, ч.). Зменш.-пестл. до ку́чері. — Пам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему [сьому] лісі: .. я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі? (Коцюб., II, 1955, 345); Дрібно-дрібно закручені кучерики з мідними переливами й невеликі блакитні усміхнені очі пасували саме до такої рожевої шкіри, яка була в Сташки (Вільде, Сестри.., 1958, 378); Людмилі Степанівні ще немає тридцяти років, та в неї вже блищить сивий кучерик, якраз над лобом (Донч., IV, 1957, 46); * Образно. [Мавка:] В гаю я зривала кучерики з хмелю… (Л. Укр., III, 1952, 208).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 422.