КУ́КУ́, виг.

1. Звуконаслідування, що означає крик зозулі. Між листям десь Зозуля закувала: — Куку! (Гл., Вибр., 1951, 59); Од ставків зозуля десь на осиці ранковій зраділа: — куку!.. куку!.. (Головко, І, 1957, 208); А по бурі, шумі, гуку залунало: куку! куку! (У. Кравч., Вибр., 1958, 156); // у знач. присудка. В саду зозуленька — куку, куку,— А я молода терплю муку (Чуб., V, 1874, 586).

◊ Ку́ку в ру́ку [да́ти, взя́ти і т. ін.], заст.— дати, взяти хабара.— Бакшиш треба дати… ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку… Хабар… (Коцюб., І, 1955, 382).

2. Уживають діти, коли, сховавшись, подають голос, щоб їх шукати. «А куку!» (каже дитина, бавлячись) (Номис, 1864, № 9269); Але весела й жвавенька була 1 щебетала дівчинка мала: «Куку́, куку́! а де ти? тут, татусю? Візьми на руці, поцілуй Марусю!» (Л. Укр., І, 1951, 31).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 387.