КУДО́Ю, присл., розм.
1. Яким шляхом, якою вулицею, стежкою тощо. І не то що дорогу в Київ — знала вона навіть кудою в Херсон братись (Вовчок, І, 1955, 339); — Ти ж кудою подасися, Остапе? — Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде … (Коцюб., І, 1955, 337); [Палажка:] І кудою він уліз, шибеник, вікна всі ніби позачинені були… (Вас., III, 1960, 168).
2. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні додаткові речення. Напевне ніхто не знав, кудою вона побралася, ані де вона пристала на життя (Вовчок, І, 1955, 366).
3. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні означальні речення. З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка (Н.-Лев., II, 1956, 311).
4. у знач. сполучн. сл. Приєднує підрядні речення місця (звичайно в поєднанні зі словом тудою в головному реченні). Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! (Вовчок, VI, 1956, 263).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 385.