КРИКУ́Н, а́, ч.

1. Той, хто часто кричить; горлань. — Он який крикун вистрибує! — переводила [Пистина Іванівна] очі на сина (Мирний, III, 1954, 191); І тут нараз яка ж зміна! Замість шаленого крикуна просто хлопчик-душка (Фр., IV, 1950, 458); // Сварлива людина. За старшого над людьми тут ротмістр Гессен, крикун І грубіян з німецьких колоністів (Гончар, Ц, 1959, 354).

2. перен., зневажл. Галасливий фразер; базіка. Буває так між нами: Хто робить — той мовчить, а вірять Крикунам (Бор., Тв., 1957, 142); Крикуни.. кричали: «Вірш, слізьми що напоєний, Є негарний» (Фр., XIII, 1954, 436); Демагоги й крикуни.. намагаються ширити нігілістичні погляди на радянську літературу (Про багатство л-ри, 1959, 75).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 345.