КРИКЛИ́ВИЦІ, виць, КРИКЛИ́ВЦІ, ів, мн.

1. Хворобливий стан дитини, коли вона безугавно кричить без сліз. Позавчора розказав мені Демид[овський] за крикливиці. Крикливиці — дитяча болість (Мирний, V, 1955, 347); Добре вип’є баба.., сяде й заведе свою музику..: «Я вмію і трясцю насилать, і крикливці» (Дн. Чайка, Тв., 1960, 29).

2. розм. Нервове (переважно жіноче) захворювання, що характеризується сильним збудженням і супроводжується викриками; істерія (у 1 знач.). — Коли я відьма, то нашлю на тебе усіх чортів, ще й крикливці на ніч (Н.-Лев., III, 1956, 257).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 345.