КРЕСЬ, КРЕСЬ-КРЕСЬ, виг.

1. Звуконаслідування, що означає звук від удару об кремінь і т. ін.; // у знач. присудка. Витяг запальничку — кресь-кресь!.. Не горить (Головко, І, 1957, 162); Юрасик.. дістає кресало. Кресь-кресь, кресь-кресь, але ні іскорки від кремінця (Воронько, Казка.., 1957, 36).

2. розм. Уживається як присудок за знач. кресну́ти. — Бувало, ні з сього, ні з того, ти стоїш — а він [пан] — кресь тебе по щоці! (Мирний, III, 1954, 164).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 337.