КОШЕНЯ́, я́ти, с. Маля кішки. Діти гралися в хаті з кошенятами (Н.-Лев., III, 1956, 355); Женя нагадувала мені.. кошеня (Сміл., Сашко, 1957, 62); * У порівн. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пестилося, гралось (Шевч., II, 1953, 308); // перен., зневажл. Про малу на зріст, кволу, але задирливу людину. [Трохим:] Ах, ти кошеня! Хто це про мене таке сміє говорити? (Собко, П’єси, 1958, 305).
◊ Хоч кошеня́т бий, зневажл.— про людину з грубими рисами обличчя. Приїхав з полку старший панич .. Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима (Мирний, І, 1949, 203).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 316.