КОЧІВНИКИ́, ів, мн. (одн. кочівни́к, а́, ч.; кочівни́ця, і, ж.). Те саме, що кочовики́. — В давні часи, коли цей осокір був ще маленьким деревцем, на Україну нападали кочівники (Донч., VI, 1957, 275); З боку степу каховські околиці вже як в облозі. Наче найшла звідкись орда кочівників (Гончар, Таврія.., 1957, 33); Будівельники, як і геологи, завжди вічні кочівники.. Як тільки підніметься місто, настає час пакувати чемодани (Літ. газ., 11.VII 1958, 1).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 315.