КОЧУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. Часто переїжджати з місця на місце зі своїм житлом і майном (про народи, племена тощо). Вже сім день, як під горою ми стоїмо, кочуєм караваном (Сл. Гр.); // розм. Мандрувати. Хто в пустині кочує. Край криниці.. [радий] спочивать (Фр., X, 1954, 401); // Переходити, пересуватися, перелітати з одного пасовища, місця годівлі на інше (про тварин, птахів). Отари кочують по степах (Сл. Гр.); Вовки.. весною і літом.. живуть осіло, а восени й зимою кочують (Наука.., 2, 1959, 46).

2. перен., ірон., жарт. Часто переходити з одного місця в інше, змінюючи місце праці, проживання тощо. Шукає [Кузьма] роботи, кочує: То в трест, то на шахту вінтиць… (С. Ол., Вибр., 1959, 215).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 315.

Кочувати, чую, єш, гл.

1) Кочевать. Вже сім день, як під горою ми стоїмо, кочуєм караваном. К. МХ. 38. Отари кочують по степах. О. 1862. V. Кух. 29. Кочуючи тепер, уже зімою, від куреня до куреня і від будинка до будинка, Шевченко опинивсь на весіллі. К. ХП. 18.

2) Вести, препровождать. Я повернувсь до бідашки, — два гайдуки ймили, ой імили та кочуют гет до отамана. Шух. І. 199.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 295.