КОЧОВИ́КИ, і́в, мн. (одн. кочови́к, а́, ч.; кочови́чка, и, ж.),

1. Народ, плем’я, що кочує. В кінці XIII ст. великої могутності досяг князь Ногай, який об’єднав під своєю владою багато кочовиків (Іст. СРСР, І, 1956, 80); Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків (Гончар, III, 1959, 272); // Про тварин, птахів і т. ін., які переходять або перелітають з одного пасовища, місця годівлі на інше. Звірі-кочовики; Птахи-кочовики; Комахи-кочовики.

2. перен., жарт. Про людей, які часто змінюють місце проживання, праці. — От нас, будівельників, часто називають кочовиками (Баш, Дніпр, зорі, 1953, 45).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 315.