КОХА́ННЯ, я, с.

1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; закохання (у 1 знач.). Кохання обняло її палку душу ніби полум’ям (Н.-Лев., III, 1956, 329); Не кажи, що без кохання Твої літа проминуть, Що дівчачі почування Марно в серденьку заснуть… (Граб., І, 1959, 364); І в серці моєму займалося тихе світання, Я знав, що у ньому давно уже зріє кохання (Пера., II, 1958, 53); // Особа, що викликає таке почуття; кохана людина. [Василь:] Он-он де те віконечко, .. там мов вірне кохання сидить, мене дожидає (Мирний, V, 1955, 112); Сідлає коня молодий партизан, і дівчина зброю йому подає: — До стрічі нової, кохання моє! (Сос., II, 1958, 39).

2. рідко. Те саме, що любо́в 2. Ненька з радощів великих, з великого свого кохання аж заплакала, побачивши [сина] (Вовчок, І, 1955, 331); Хо стрівається очима з худою, мізерною людиною і не витримує того погляду, повного віри, повного кохання до своєї країни (Коцюб., І, 1955, 175).

3. Дія або стан за знач. коха́ти 1, 3 і коха́тися. Зміст його [роману «Трістан та Ізольда»] — фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої (Л. Укр., І, 1951, 409); Любіть у коханні, в труді, у бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою, — і вічні ми будемо з нею! (Сос., II, 1958, 314); Настали роки кохання в полі та в худобі (Мирний, І, 1949, 29); Ростеш ти в коханні у батька дитина (Щог., Поезії, 1958, 234).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 313.

Кохання, ня, с.

1) Любовь, любовная страсть. Чи всім людям із кохання так ся діє? Очі не сплять, серце стогне, душа мліє. Мет. 28. Минулося моє кохання, моє женихання. Левиц. І.

2) Любимый предметъ; возлюбленный или возлюбленная. Кохання моє! така в мене думка, що я тобі світ зав’язав. МВ.

3) Воспитаніе, взлелѣиваніе, возрощеніе (дѣтей, животныхъ, растеній). Вони більш куповані, ніж із свого кохання. Кіев. Ум. Коханнячко. Ой жаль мені коханнячка, дівочого гуляннячка. Мет. Спасибі тобі та, мій батечку, за твоє коханнячко. Чуб. V. 485. То ж тобі, ненько, за твоє коханнячко, що мене викохала, як утя на воді, та людям — не собі. Чуб. III. 392.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 294.

коха́ння (пестливе народнопо­етичне — коха́ннячко) = любо́в —

1) почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, а також особа, що викликає таке почуття (від коха́ти, звідси коха́­тися, коха́ний, коха́на, коха́нець, коха́нка); стан закоханості у піснях часто передається через дієслів­ну пару люби́ти[ся] = коха́ти[ся]: «Котилися вози з гори та в долині стали, Любилися-кохалися, тепер перестали»; народ осуджує легко­важність у коханні, а також поза­шлюбні любовні стосунки: «Мазур під’їжджає к нашому двору, Стук-грюк в віконечко: — Вийди, серце-коханнячко, Дай коню води, дай коню води. — Не можу я встать, коню води дать, Мені ненька приказала, Щоб я з вами не стояла»; кохання буває не завжди щасли­вим: «— Ой знаю, знаю, кого ко­хаю, Тільки не знаю, з ким жити маю!»; «Ой чи всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?», «Як не дають нам укупі жити, то не за­боронять у гробі любити»; най­більше горе для жінки жити з не­любом; в одному з хороводів («Ой як, як коло нелюба сісти») гурт дівчат співає: «Ой як, як та нелюба обійняти? Ой як, як та нелюба по­цілувати? Ой як, як нелюбові по­стіль слати? Ой як, як із нелюбом лягти спати? Ой як, як із нелюбом по садочку походжати? Ой як, як із нелюбом сісти їсти?»; кохання часто пов’язували з гіркою розлу­кою: «А я бідний, безталанний, марно літа трачу, Кого вірно любив-кохав, повік не побачу!»; ко­хання має велику силу, тому ка­жуть: «Любов гори верне», «Любов сильніша смерті»; коханням іме­нують також кохану людину, звер­таючись до неї. Без пари нема ко­хання (приказка); Чи всім людям із кохання так ся діє? Очі сплять, сер­це стогне, душа мліє (А. Метлинський); Кохання моє! така в мене думка, що я тобі світ зав’язав (Марко Вовчок); Ой жаль мені коханнячка, дівочого гуляннячка (А. Метлинський); Любов сліпа, доведе до біди і попа (приказка); Не завидуй багатому: Багатий не має Ні приязні, ні любові, — Він все те наймає (Т. Шевченко); фразеоло­гізми: [не] до любо́ві — [не] подо­бається, [не] любий. Хоч у одній люлі, аби до любові (М. Номис); [бу́ти] до любо́ві — подобатися, бу­ти любим. Ані до любові, ані до життя (М. Номис); Тільки ж мені до любові, що чорнії брови (А. Мет­линський);

2) виховання, випестування, вирощування (дітей, тва­рин, рослин). То ж тобі, ненько, за твоє коханнячко, що мене викохала, як утя на воді, та людям — не собі (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 311-312.