КОХА́НКА, и, ж.
1. Жінка або дівчина, що перебуває в позашлюбному зв’язку з чоловіком. — Як він ненавидів того урядовця.. за те, що він чоловік його коханки, за свою ганьбу, за свою полохливість! (Коцюб., І, 1955, 408); [Бобренчиха:] А знаєш, хто така його Маруся? — Його. Маруся, то його коханка. Тепер, мабуть, вона йому обридла (Сам., II, 1958, 79); Прибігла Сафарова мати й троє дівчат, чи то бідних родичок, чи то Омирових коханок (Тулуб, Людолови, І, 1957, 222).
2. Жінка, що кохає; жінка, яку кохають; кохана (див. коха́ний 2). — Я хочу, щоб моя жінка.. припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою (Н.-Лев., І, 1956, 346); [«Той, що греблі рве»:] Збігав я гори, доли, яри, ізвори,-милішої коханки нема від озерянки (Л. Укр., III, 1952, 187); * Образно. На зеленій гілці примостився голосний соловей і щирим співом своїм вабив до себе свою коханку (Л. Янов., І, 1959, 33).
3. розм. Те саме, що песту́ха; пестунка. Мали вони дочку і вона була в їх така коханка, що виросла, вже пора й сватать, а вона не вміла діла робить (Сл. Гр.); Жила в мене пташка в цяцькованій клітці, Було їй доволі зерна і водиці; Співала коханка, себе розважала І томлену душу мою звеселяла (Гл., Вибр., 1957, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 313.