КОРІННИ́К, а́, ч. Кінь, запряжений у голоблі (при наявності підпряжних); середній кінь у трійці. Поторгав [погонич] гриву корінника і вже потім поважно усівся на високі козла (Кочура, Зол. грамота, 1960, 51).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 292.