КО́РЧИТИ, чу, чиш, недок., перех.

1. також без додатка, перев. безос. Виникати, з’являтися (про корчі); судомити. — Так мені живіт болить, так болить, аж корчить… (Коцюб., І, 1955, 454); Хлопцям з голоду корчило шлунки, в очах літали зелені й жовті метелики (Мик., II, 1957, 413); Нестерпне ридання [Ганни] тіпає і корчить тіло (Коз., Сальвія, 1959, 111).

2. перен., розм., рідко. Удавати кого-небудь, прикидатися ким-небудь. Черниш спалахнув: — Товаришу сержант!..Що ви з себе Швейка корчите? (Гончар, І, 1954, 4).

◊ Ду́рня ко́рчити див. ду́рень.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 302.

Корчити, чу, чиш

1) Корчить, гнуть. Як берест од огню корчиться, так… місячного відьмача, або відьму, щоб корчило і ломило. Чуб. І. 85. Хлопці сиділи, постолики корчили. Грин. III. 103.

2) Кривить. Батько як зачав корчити лице. Ном. № 2346.

3) = Корчувати. Вх. Лем. 427.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 289.