КОРОНО́ВАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до коронува́ти.

2. у знач. прикм. Який має владу монарха, вінчаний на царювання. Чим же гірша моя королева від інших коронованих осіб?.. (Л. Укр., III, 1952, 577); Новий коронований деспот Микола І нещадно розправився з декабристами (Слово про Кобзаря, 1961, 8); // Увінчаний короною (у 1 знач.). Хотілося б загнать оскому на коронованих главах. На тих помазаниках божих… (Шевч., II, 1953, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 298.