КОРИ́ТИСЯ, рю́ся, ри́шся, недок., кому, чому. Беззаперечно слухатися кого-небудь, підлягати комусь, чомусь; підкорятися. Улас.. не любив нікому кланяться та кориться (Н.-Лев., III, 1956, 288); Волелюбний український народ не корився чужинцям (Цюпа, Україна.., 1960, 19); * Образно. Смілих, дужих любить море, Хвилі коряться хоробрим (Нагн., Вибр., 1950, 42); // чому. Робити, чинити, поводитися відповідно до чого-небудь, згідно з чимсь. Сором хилитися. Долі коритися: Час твій прийде З долею битися (Л. Укр., І, 1951. 49); Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практиці писання романів (Ю. Янов., II, 1958, 30).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 291.

Коритися, рю́ся, ришся, гл.

1) Подчиняться, покоряться. Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Федьк. Бачить, що корюся, та ще й гірш мене зневажає, а далі й бити вже порвались. МВ. І. 29.

2) Повиноваться. Біси коряться нам в ім’я Твоє. Єв. Л. X. 17.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 284.