КОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, недок., перех.
1. Те саме, що карта́ти; докоряти, дорікати комусь. Видко було, що тим сміхом корив він Зіньку за те, що вона прийняла подарунок од чужого чоловіка (Стор., І, 1957, 234); Ой, не кори мене, любий, за мрії про славу (Л. Укр., І, 1951, 260); Коли посідали вечеряти, Остап корив батька за необачність (Горд., II, 1959, 209).
2. рідко. Примушувати покоритися; скоряти. Що більше корило кріпаків — чи речі, чи арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало (Мирний, IV, 1955, 220); Тільки людський закон, освячений тим урочистим вінчанням, настійливо переконував, що вона дружина лікаря, і це корило (Ле, Міжгір’я, 1953, 27).
3. діал. Схиляти в покорі (голову, чоло). В серці твоїм хай горить Огнем могутнім гордість благородна, Перед ніким чола щоб не корить (Фр., XIII, 1954, 270).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 291.