КОРЕНА́СТИЙ, а, е.
1. Який має міцне, велике, розгалужене коріння. В огородь загородив козак аж сім високих, старих коренастих дубів (Вовчок, І, 1955, 380); У відчинене вікно.. простягла гнучку галузку коренаста, вишня (Дмит., Наречена, 1959, 232); * Образно. Все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських (Мирний, II, 1954, 109).
2. Який має невисокий зріст, але міцну будову; кремезний (у 1 знач.). Була се приземкувата, коренаста.. постать (Фр., VII, 1951, 51); Дід був коренастий, розкарячкуватий, короткошиїй і довгорукий (Збан., Єдина, 1959, 164); Стояла підвода, запряжена парою гнідих коней, низькорослих і коренастих (Коз., Зол. грамота, 1939, 83).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 287.