КОРА́, и́, ж.
1. Верхня, здебільшого легко відокремлювана оболонка, що вкриває стебла, гілки, стовбури, коріння рослин. Білі поплавці з березової кори біліли разками по лозах (Н.-Лев., І, 1956, 54); Зелена жовна, причепившися до пня.., довбала своїм залізним дзюбом кору (Фр., VI, 1951, 11); Кора на стовбурі була шершава, з неї легко відколупувались невеличкі кусочки (Донч., IV, 1957, 172).
2. Верхній затверділий шар чого-небудь. Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі, І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна (Л. Укр., І, 1951, 41); Поверхня лави дуже швидко остигає. Вона утворює тверду кору, по якій можна ходити (Фіз. геогр., 5, 1956, 102); * Образно. Все, що було доброго та живого в душі [Катрі], так перетрухло та перетліло, такою корою покрилося, що нічому вже не проломити її (Мирний, IV, 1955, 293).
∆ Земна́ кора́ — верхня тверда оболонка земної кулі. На величезній частині поверхні Землі земна кора тверда й нерухома (Про вулкани.., 1955, 3); Кора́ вели́ких півку́ль [головно́го мо́зку] — верхній шар головного мозку у вищих хребетних тварин і людини. Відомо, що центральна нервова система, особливо її вищі відділи, кора великих півкуль і підкірка, регулюють усі функції організму тварин і людини та здійснюють зв’язок організму як єдиного цілого з навколишнім світом (Наука.., 5, 1959, 25).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 284.