КО́ПІТ, поту, ч., розм., рідко. Те саме, що ку́рява. — Антосьо їде! — стали кричать [хлопці]. І вискоком за бричкою.. Аж копіт збили дорогою (Свидн., Люборацькі, 1955, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 283.

Копіт, поту, м.

1) Пыль (въ воздухѣ). Наче череда йде — такий копіт зіб’ють. Св. Л. 91. За коником став копіт. Чуб.

2) Топотъ. З копотом і ржанням коней табунових. К. МБ. XI. 42.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 282.